«Його життя було коротке й високе, як міст над вузенькою штольнею гірської безодні. Хмари сумніву і зневіри сповивали його не раз, але не завадили сміливим думкам філософа і поета переходити по ньому, дивитися з нього наокіл і шукати взором днища світу», — сказав про Богдана-Ігоря Антонича; Дмитро Павличко.Дійсно, творчість Антонича — цілісний, складний і цікавий світ людини, котра за 27 років свого життя спромігся досягти того, що інші не досягають і за ціле життя.

У збірці поета «Велика гармоні»» панує послідовна релігійність, яка проявляється в імітуванні молитовної лірики, переспіви біблійних псалмів. Наступна збірка «Три перстені» — ніби сходження з порожнечі неба до безодні землі. Тут легко знайти «приземлені» біблійні реалії (варто згадати слова «Народився Бог на санях» із поезії «Різдво») й священну символіку, перенесену на земні події. Твори цієї збірки пронизані глибоким світосприйняттям:

Отак під небом неосяжним і безмежним

Ростуть і родяться звірята, люди і рослини.

Росте Антонич, і росте трава,

І зеленіють кучеряві вільхи.

Ми зустрічаємо романтичне трактування природи, навіть поклоніння природі, коли людина не тільки не відриває себе від довкілля чи вивищується над ним, а навпаки — може, скажімо, усвідомлювати себе деревом: Стіл обростає кучерявим листям, І разом з кріслом я вже куш. З черемх читаю — з книг столистих — Рослинну мудрість вічних пущ. Наступна збірка поета — «Книга Лева» відкриває для нас світ Біблії. її основна ідея — зустріч із Богом і бачення вічності, яке дозволить авторові відкрити сутність творчого процесу. Бо «Книга Лева» — це назва Євангелія апостола Марка. Головним мотивом збірки «Зелена Євангелія» — є містичне світосприйняття, де слово функціонує як магічні заклинання, відбувається поєднання природи з людською підсвідомістю. У цих віршах поет досліджує світову історію і природу, які виступають тут цілком релігійними процесами.

Але в останній збірці «Ротації» панує песимістичний світогляд, передчуття апокаліпсису — кінця світу. Колосальне світове місто постає як коло катастроф і тюрем, як місто-пекло, складене з примітивних форм.

Можливо, Б.І. Антонич сприймає Святе Письмо як джерело власного світогляду й широко використовує його в своїй творчості. Але головний елемент його релігійних пошуків— це роздуми про місце людини в світобудові, її прагнення зрозуміти природу взаємостосунків людства з навколишньою реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття.

Я не людина, я рослина, а часом я мале листя…

Живу, терплю, й умру, як всі звірята…

Звірята й зорі, люди і рослини — у всіх одна праматір, природа вічна, невичерпна і невтомна, хоч час крилатий з вітром лине…

(«З зелених думок одного лиса»)

Існування мислилось поетом як вічно змінне і життєстверджувальне. Хід думок у визначальному для творчості Антонича вірші «Пісня про незнищенність матерії» йде від часткового до загального — в світі панує колообіг, постійне народження одних речей і відмирання інших. Але трагічність людської долі — «народитися, щоб вмерти» — не лякає поета. Він оптимістично дивиться на світ, бо в ньому панує народження, як і тоді, коли на світ прийшов Ісус.

Особливе місце в творчості Антонича посідає його вірш «Вітер століть» з посмертної книги «Зелена Євангеліє». Твір переконує, що Антонич сприймає  історію як безкінечний урок свободи і людських почуттів. Історія людства не впинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права, і, звичайно ж, за свою віру чи переконання. Поет також вказує на недосконалість людини, її дисгармонію зі світом природи. Ось таємничіша природа в безмежно первісній красі (словами не розкрити тайн її).

Яка ж страшна оцього світу врода,

що отруїла дні мої…

(«Елегія про перстень молодості»)

Недосконалість заважає єднанню людини зі світом природи, перешкоджає свободі і щастю.

Хто сіє кров, той жне ненависть

(«Слово про чорний полк») Так відповів Антонич тим, хто вбачав у насильстві шлях до вдосконалення світу.

Своєю творчістю Антонич утверджував світ правди і добра. Поет вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. Сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Павличко, «Антоничева поезія — це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи».