Одного разу я спостерігав дуже цікаву картину. У нашому курнику щось із десяток курочок і один півень. Вельми поважний півень: високий на зріст, з великим червоним гребенем, що аж набік завалювався від своєї ваги. Сам "господар" курника мав пір'я темно-червоного кольору, зате хвіст — чорний, з довгими пір'їнами, що ледь до землі не сягають. Той чорний хвіст, що аж вилискував на сонці, був його гордістю. Дуже полюбляв наш півник походжати подвір'ям і на¬глядати за своїм "гаремом". Характер у нього був не простий, точніше — задери¬куватий. Не раз і мені від нього перепадало. І от що я помітив, спостерігаючи за цією "сімейкою". Суворі порядки були в "гаремі" цього півня! По-перше, були в ньому курочки, які чогось потрапили у немилість до свого хазяїна. Якщо він зна¬ходив щось смачненьке — черв'яка, жучка чи якесь зернятко — і починав голос¬но гукати своїх "дам" до обіду, ці навіть з місця не рушали, мовчки порпалися і добували собі їжу самі. Бігли до півня його улюблениці. Ох і нахвалював же він свою знахідку! А ті, у свою чергу, дякували йому за турботу. 

По-друге, була у півня одна цікава звичка. Якщо якась курочка збиралася зне¬сти яєчко, вона починала голосно по-своєму про це сповіщати. А наш півень тут як уродився: то з одного боку зайде, то з іншого, і так вже ту курочку улещує, що годі й казати. Просто справжній джентльмен! І так прямісінько аж до курника її проводжає, поки та й у гніздо своє не скочить. Тоді вже виходить звідти, поваж¬ний — виконав свій батьківський обов'язок! Я, зізнаюся, спершу очам своїм не повірив. Та з наступною куркою все повторювалося точнісінько так. Такий от у нашому курнику живе кавалер.