У напівтемній залі застигла напружена тиша. Погляди всіх глядачів спрямовані на яскраво освітлену сцену. І ось завіси розсунулась, відкривши глядачам співачку, одягнену в українське національне вбрання. Із насолодою слухаю чарівну українську мелодію. А вона дзвенить, переливається срібними тремтливими звуками цимбал, пробуджує у серці ніжним голосом сопілки солодкий смуток. 
Чомусь спало на думку, що без музики, без пісні не змогли б існувати ні радість, ні кохання; люди не були б щасливими, добрими, ніжними. 
Я не уявляю свого життя без пісні. Вона завжди зі мною, я всюди чую її легкий подих. І де б я не була, що б не робила, завжди в моєму серці — пісня. Іноді вона мрійлива, іноді весела, і навіть тоді, коли душу огортає смуток, зі мною пісня. 
Коли я чую голос Ніни Матвієнко по радіо, зупиняюсь і слухаю пісню. Цей голос заворожує мене. Здається, що потрапляєш у чарівний світ, створений співачкою. Вона співає часто без музичного акомпанементу. На мою думку, це і робить її дуже близькою слухачам. її пісня — ніби розповідь... Особливо мені подобається пісня про диких гусей, що летіли через гай. Довірливо звучить голос співачки. її слухаєш — і їй віриш. І милуєшся чарівним голосом. 
Дивлюсь на обличчя слухачів, що поруч зі мною. На губах у всіх грає усмішка — музика зблизила людей. Пісня полонила їх. Вона ж справжнісінька чарівниця. Пісня — то наша радість, наше натхнення.