Історична пам’ять – це святиня народного духу, велич, доблесть і міць держави, надійний гарант єдності, наступності і спадкоємності поколінь, згуртування нації, атрибут шляхетності національної вдачі, запорука щасливої долі.
Цю істину прекрасно розумів Микола Кіндратович Вороний – видатний діяч української культури, творчість якого припадає на злам ХІХ-ХХ стст.

Поезія М. Вороного глибоко патріотична. Вірш «Краю мій рідний», датований 1908 роком, нагадує вірш Б. Грінченка «Смутні картини» (1883). Створені різними поетами в різні історичні періоди, обидва вони перейняті глибоким переживанням за долю занапащеного краю і пригнобленого народу.
Безперечно, одним з кращих творів М. Вороного є поема «Євшан-зілля». Автор не лише надав зворушливого поетичного звучання давній легенді, а й переосмислив її в науку своїм сучасникам, які зневажливо ставилися до краю.
Поет щиро вболівав за долю рідного краю і тих, хто його відцурався.
З болем у голосі звертається поет до таких людей. Половецький хан посилає на руську землю музиканта з метою повернути сина з чужини до рідного дому. Але хлопець, якого князь Володимир оточив пошаною і багатством, не пам’ятає вже свого роду:

Але спів цей ніжний, любий.
Ані перший, сильний, дужий,
Не вразив юнацьке серце,
- Він сидить німий, байдужий.

Але співець знаходить спосіб розбудити пам’ять юнака:

…знімає
Той євшан, чарівне зілля,
І понюхать юнакові Подає оте бадилля.

Сталось диво! Подих рідної землі відродив картини дитинства, хлопець ніби прокинувся від сну:

Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!

Гостро звучить біль поета в останній строфі, сформульованій як риторичне запитання:

Де ж того євшану взяти,
Того зілля – привороту,
Що на певний шлях направить,-
Шлях у край свій повороту.

Поема «Євшан-зілля» свідчить про те, що конкретній проблемі поет зумів надати широкого, узагальненого масштабу.
Зміст пророчої літописної легенди автор трансформував не лише на свій край, він показав її актуальність для будь-якого народу, в якому люди, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали…»
Інтерпретована поетом наприкінці XIX ст. прадавня легенда й сьогодні звучить по-сучасному, бо хіба мало в нас таких людей, які відцуралися від рідної мови і культури.

То ж шануймося! Бо історична пам’ять – невичерпне джерело життєвої мудрості й обачності, оберіг і застереження від бездуховності, жорстокості, яничарства й манкурства. Перевертні, космополіти, національні зрадники й нігілісти, безбатченки й відступники, які цураються свого коріння, плодяться саме на ґрунті історичного безпам’ятства.