Андрія Малишка називали людиною з вогнистим темпераментом. Про що б не писав він, усьому віддавався палко і рвучко. Жадібність до життя проявлялась у нього як прагнення охопити весь безмір людського існування, поринути в глибини народного духу, пізнати вічні таємниці природи. Він багато працював, але не встигав висловити все, що бачив, відчував, мислив. Гарячі рядки Малишка міняться і живуть, як жарини у вогнищі.

Україна Малишка — насамперед люди. Батьківщина уособлюється в образі матері ("Материнська"), дядька ("Дядько мій, Микита-чорнокнижник"), кашовара ("Кашовар")... Малишко може написати "лист до гречки", розмовляти з "хмариною в небі голубім", підслухати, як бусел "розмовляє про діток". Палка любов до Батьківщини поєднана в нього з глибоким знанням її, тому Малишкові відкриваються найпотаємніші куточки і народної пам'яті, і людської душі, і незбагненної природи.

Разом з Україною горівши і не згорівши в полум'ї війни, Малишко створює вірші, в яких заклик до битви поєднується зі скорботою по знівеченій матері-землі.

І Дніпро заревів:

— Мною кривду стару не забуто,

А нової наруги я вічно катам

не прощу!

Незабутні слова вірша "Україно моя!" — це роздум над тим, що є для людини Батьківщина, зізнання в любові і присяга на вірність:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

Горе й щастя держави складається з горя і щастя кожної людини, розуміє Малишко. Він створює проникнуті теплим співчуттям образи людей, чиє життя розтоптала війна.

Сповнений жалю голос поета наче плаче над матір'ю:

Не плачте, мамо, не треба,

Вже не вернути сина.

Он він лежить під тином,

Скроня злегка у крові.

Немов усе життя, зґвалтоване катами, кричить у вірші:

— Ми знаємо, знаєм,

знаєм — кричать

пеньки обгорілі

із хати, з комори, з клуні

в сльозах і в горі твоїм.

Віра у свій народ надає оптимістичної ноти найважчим поезіям. А якою піднесеною радістю лунають рядки, сповнені віри в щастя, у розквіт звільненої України:

Вставай, моя рідна, розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті —

Веселкою в небі, барвінком у полі,

Розплатою-люттю при спаленій хаті.

Андрій Малишко ніколи не забував, через який жах пройшла Україна. Ледве не втративши її, він ще більше цінив кожен лист її тополь, кожну райдугу в її небі. Вчив цінити Батьківщину нас, тих, хто читає його вірші.