Микола Шлемкевич, відомий філософ, політолог і есеїст, далекий своїм світоглядом і політичними переконаннями від Івана Багряного, в червні 1957 року опублікував статтю, в якій відзначав: «Євген Маланюк – Іван Багряний – це, можна сказати, сьогодні найбільш відомі наші письменники за межами України. Здавалося б: два світи!» Ім’я І. Багряного було замовчувано в Україні всі повоєнні роки, воно тільки останнім часом стало відомим читачам на батьківщині. Тепер опубліковано його романи «Сад Гетсиманський», «Тигролови», з’являються дослідження про нього. Актом справедливості й визнання стало присудження йому посмертно у березні 1992 року найвищої відзнаки нашої держави – Державної премії України імені Тараса Шевченка.

Однією з головних тем творчості письменника було викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів. Його твори вражають драматизмом зображуваного, принциповим і відвертим тавруванням тих заходів, які проголошувалися законними та необхідними для побудови далекого комунізму.

Багатьма європейськими мовами був перекладений памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» Це – один із шедеврів публіцистики Багряного, яка збагатила скарбницю української політичної думки. Поява цього твору стала відповіддю на облудні заклики радянської пропаганди й на безсоромні дії західних урядів, які сприяли насильницькій репатріації біженців до СРСР – прямо в концтабори. «Це була відповідь патріота України,- як зазначив І. Дзюба,- який хотів використати становище емігранта – перебування у вільному світі – для боротьби за її свободу». Письменник докоряв у памфлеті тим представникам західної громадськості, які не помічали трагедії мільйонів жертв більшовизму й вороже ставилися до втікачів з СРСР, як до фашистських «колабораціоністів». Іван Багряний так пояснював виїзд на чужину: «Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родина». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна…»

Письменник відзначає, що третину свого життя ще до війни він провів по радянських тюрмах і концтаборах. Його вважали злочинцем супроти Вітчизни. Повертатися до СРСР Іван Багряний категорично не хотів. Чому? Однією з відповідей на це питання була фраза: «Людині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялось там, на шостій частині світу, за китайським муром». І перед читачами постають страшні картини більшовицького свавілля: зменшення чисельності українського населення за чотири роки (з 1927 по 1930) на 10 мільйонів, вбивство каліки-дідуся та дядька, батька, примусова «колективізація», голод 33-го року, знищення української інтелігенції.

Полум’яний памфлет Івана Багряного про страждання українського народу став одним із тих документів у сорокові роки двадцятого століття, які допомогли змінити ставлення західної громадськості до проблеми «переміщених осіб».

Публіцистичні твори письменника виступають своєрідним захистом національної гідності, вони є прикладом послідовного, безкомпромісного викриття сталінської політики, яку порівняно з брунатною гітлерівською чумою. У статті «Квадратура кола» письменник називає радянську дійсність «терпкою», де тільки резолюції є світлом для мільйонів людей, а все інше – сірість. І. Багряний наводить рядки з поезії Павла Тичини:

І Білий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв -
Росіє, Росіє, Росіє моя!..
Стоїть сторозтерзаний Київ
І двіста розіп’ятий я!..

Ось так розвінчував політику «рівноправності» всіх республік колишнього СРСР письменник, що на далекій чужині гостро переживав становище України.

У памфлеті «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» Іван Багряний писав: «Я вернусь до своєї Вітчизни… Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнської правди і справедливості».

Сьогодні Іван Багряний повернувся в Україну своїм пристрасним словом, що пробуджує у кожного справжнього українця почуття національної гідності.