Бог наділив Андрія Малишка великим талантом поета-лірика. І він не зрадив цього дарунку, проніс його через усе життя.

Двадцяте століття багате славними іменами, але на фоні найталановитіших митців української літератури постать Малишка не блякне.

Потяг до творчості у нього прокинувся в ранньому дитинстві, коли, слухаючи народні пісні, які чудово співала мати, придумував до них не такі сумні кінцівки. І ось уже не помирає козак, і ворон не клює йому очі, а його, пораненого, вилікували добрі люди.

З часом і сам почав віршувати. Тематика ранніх творів різноманітна: події революції та громадянської війни, мирна праця хлібороба, перше кохання.

Але все це було до війни. 1941 рік став переломним у творчості Малишка. Поезія його наповнилася звуками сурми, що закликає до бою з фашистськими нападниками. З-під пера поета вилилася пристрасна і ніжна пісня любові до рідної землі — цикл "Україно моя!". У цьому циклі Андрій Малишко дійшов повної узгодженості своєї творчості з реальністю. А реальність та була страшною. Щоб вистояти, щоб перемогти ворога, народу треба було напружити всі сили. "Друзі ідуть полками, і я серед них — сурмач". Сурмачем, поетом, журналістом і воїном пішов Андрій Малишко на фронт.

Кожний вірш циклу "Україно моя!" звучить як продовження розмови "польової мрійниці" Вітчизни з ліричним героєм, який відчуває нерозривний зв'язок з рідною землею. Зараз він повинен захищати її, але ворог поки що сильніший. Ліричний герой лишає Вітчизну: "Я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг". Та ось у її голосі він чує інші ноти, які вимагають від нього не сліз, не виявів болю, а мужності. І звучать слова великої клятви:

Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,

Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.

У збірці "Україно моя!" поет звертає свій погляд у минуле Вітчизни, неначе хоче покликати славних предків бути прикладом, взірцем, опорою у боях. Утворах переплітаються широкі картини минулого й сучасного, романтична піднесеність і реалістична виразність, і все це створює багатобарвне полотно ніжності і любові до рідної землі:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

Ще далеко перемога, ще попереду підрахунок ціни, що її заплатить народ за перемогу, а Малишко у розмові з Україною говорить про майбутню зустріч:

Вставай, моя рідна, розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті —

Веселкою в небі, барвінком у полі,

Розплатою — миттю при спаленій хаті...

Поет передбачає, що ще довго по війні єдиним багатством України будуть веселка в небі, барвінок у полі, а людей чекає розплата — за те, що не втекли від ворога, залишились. Не пощадив ворог — спалив хату, не пожаліють і свої — згадають не раз, що були на окупованій території, розплатяться сповна.

Сумно звучить голос поета:

Простіть, якщо словом кого запечалю,

Далекі мої, дорогі, помарнілі!

У роки війни вийшла-таки "Україно моя!" друком і покликала синів до бою з ворогом. А після перемоги уважні цензори додивились, що ніде жодним словом поет не обмовився про "великий, єдиний Радянський Союз" . Покірно схилив голову Малишко, дописав строфу про "синів Росії", хоча ніколи ні в думках, ні у творчості, ні раніше, ні тепер не протиставляв українців і росіян. Навпаки, він написав чудову поему "Прометей", де селяни, ризикуючи життям, підібрали і переховували солдата-росіянина.

Потім збірку назвали "Україно Радянська", а ще пізніше зазвучали на адресу Малишка звинувачення в "українському буржуазному націоналізмі".